Чи справді треба перемогти?

Раньше я думав, що перемога — це мета. Потім я сидів один у своїй квартирі на верхньому поверсі о п’ятнадцять години, спостерігаючи, як міський цифровий трек мерехне — неонове відбиття на мокрому асфальтi, двигуни гудять наче далека поезія. Нема натови. Нема оглушень. Лише я, мiй екран і RNG-алгоритм, що крутить свою тишну правду. Не я тут, щоб продати швидкiсть. Я тут, бо пам’ятаю, як воно було, коли я втратив свого першого Rs.10 — і не заплакав. Не тому, що сподався перемогти. А тому, що за тридцять хвилин цей оберт став ритуалом: подих між свiтлом і тишою. Люкс — не в машинi. Вона у тому, як ти обираєш свiй темп. Є три ритми: Низький ризик — стале тривога — такий гра де кожен став — шеперений молитва. Високий ризик — переслiдування полуму — де велика перемога виглядає наче ранковий пробудження над порожними вулицями. І тодi є іммерсия: коли ти припиняєш гратись взагалом… лише спостережуєш.